...А под кожей–то — я маленькая, вечно дрожащая, вечно съеживающаяся в комочек. (с)
Немножко грустная сказка. О людях, их.. глупости и слепоте. Можно прослезиться.
Спасибо Narillene-den-Kajo. )
Дракон дрімав на березі озера біля підніжжя гори. Він відпочивав після битви й смачного сніданку, яким завершилась ця битва.
Він збирався проспати до появи наступних сміливців – але не менше трьох діб.
Тупі люди вважали, що Дракона легко прибити за допомогою натовпу, закутого в метал, або меча якогось заокеанського лицаря. І ще кумедніше – вони труїли свої корів і кіз, щоб він ними отруївся. Ха-ха! Він Дракон, а не цуценятко.
З такими думками Дракон мирно спав. Ящір, чиє тіло було як столітнє дерево, а паща могла проковтнути бика... Його глянцеві червоні боки, вкриті синіми плямами діамантів, рівномірно піднімались. Його живіт видавав ситі звуки, а з ніздрів виринали потоки сірого диму. Він з’їв аж трьох лицарів і двох коней...
...Взагалі Дракони не рухали людей. Їм вистачало полювання на корів та інших свійських тварин. Крім того, вони виловлювали в лісах ведмедів чи оленів... Дракони поважали розум і культуру, навіть примітивну. Але іноді люди ображалися на них і їх ненажерливість, шкодували худоби і виставляли проти Драконів різних лицарів. Це у кращому варіанті. У гіршому були пастки, отрута, стріли, каміння... Якби Драконів не рухати, то все було би добре. Але тоді нещасні ящери забували свій кодекс честі і навіть поїдали людей, в яких було досить ніжне і приємне м’ясо.
Цьому Дракону набридла така гра, але куди не кинь, всюди були люди. Вони знищували ліси, вони вбивали природну здобич ящерів... Ну й куди подітися бідним Драконам? Він роздратовано вдарив хвостом по піску. Ось знайти би печеру, наїстися та й заснути в ній років на п’ятсот. Чи й тисячу. Та страшно – а раптом він прокинеться, а люди вже заполонили весь світ... Ні, краще вже жити зараз, знайти подругу. Давно вже в нього не було дівчини. Треба пошукати – Драконів залишилось так мало.
На цих приємних думках Дракона розбудили. Хтось дуже уважно дивився на нього. Невже знов військо чи лицар? Не набридло? Все одно ж приб’є... дайте спокій!!!
В десяти кроках від його обличчя стояла дівчина. Він зморгнув – примара не зникла. Приманка, чи що? Та ні, приманки бувають красивіші. Адже люди впевнені, що Дракони з розуму сходять від людських красунь. Він із сумом згадав гладеньку луску своєї останньої подруги, її чуттєву довгу шию, чорну спину і ніжні червоні оченята. Де ж ти, моя ящірко, зараз, з ким літаєш, кого кохаєш... коли ще жива.
Він з відразою поглянув на блідо-рожеву шкіру худесенької дівчини. Тьху... Дивно, люди вибирають для пастки гладкіших дівчат. І ставлять їх далі, аби не дуже ризикувати.
Він ледь не плюнув. А може, це сон? Та дівчина не зникла – висока, з довгою неакуратною косою, в старій синій сукні. В руках – якісь дощечки, палички. Зацікавлений погляд, посмішка.
Може, це якась вар’ятка, хвора на голову? Самогубця? Таку і їсти бридко. Тим більше, що Дракон принципово не чіпав жінок і дітей – тільки лицарів.
А вона все дивилась.
- Ти чого..., - про всяк випадок обережно спитав Дракон.
- А що, не можна? – з викликом відповіла дівчина. Він зацікавився. Може, вона відволікає, поки на горі збираються люди? Та ні, там нікого не було. Ні каміння, ні сіток.
- Що не можна? - спитав він.
- Дивитися на тебе не можна?
Він подумав.
- Та можна, в принципі. Тільки навіщо? Я ж страшний. Я ж тебе з’їм. – він облизнувся.
Дівчина мовчки сіла на пісок, поклала перед собою свої речі.
- Ні, ти не страшний. Ти гарний. Підніми голову.
Дракон так здивувався, що голову підняв. Дівчина посміхнулась – його шия і морда гарно вимальовувалися на тлі вечірньої блакиті.
- А гребінець на шиї підніми, будь ласка. – з непідробленою допитливістю попросила дівчина.
Він зробив і це. Вона дивилась. Потім без її прохання Дракон повільно змахнув крилами, потягнувся, згорнувся кільцем і наблизив до неї морду.
- Ну так чого тобі треба, - промовив він з повагою. Вперше ним просто милувалися, а не шукали дірки в броні чи відсутньої лусочки біля серця.
Від дівчини не пахло страхом, тільки дивним запахом, схожим на запах нафти.
- Я хочу тебе намалювати, - відповіла вона, торкнувшись його пащі. Дошка виявилась маленьким мольбертом, а палички – пензлями. Пахло олійними фарбами.
Дівчина казала правду – Дракон відчув це. Як не було це дивно, вона прийшла просто намалювати Дракона...
- Я все малюю – людей, собак, дерева, скелі, озеро, будинки. А Дракона ще не малювала. Я могла придумати тебе, почувши історії про тебе. Знаєш, історії цих дурних лицарів, які кажуть, що в тебе три голови, і все таке... Вони ще казали, що збирають військо, бо ти дуже великий. А ти зовсім не великий... Просто довгий. І ось я подумала – прийду і попрошу тебе попозувати мені. Добре?
- І коли прийде військо, - спокійно спитав Дракон. Дурна дитина видала гарну таємницю. От чи тільки дурна вона? І випадково попередила?
- Через три дні. Я встигну намалювати, і ти полетиш далі, добре? Там, за озером, є гори. Лети туди, там мало людей. І є печери ніби...
- Чому це ти мені допомагаєш? – спитав ящір, піднявши крила. Не просто так, а гарно піднявши.
- Я хочу бачити тебе і після того, як ти полетиш. Те, що я малюю, мусить жити. Не хочу, що б тебе вбили. Я малюю тільки те, що мені подобається...
Дракон спитав про всяк випадок.
- А якщо я тебе з’їм?
Дівчина стигнула плечима.
- Тоді ніхто не намалює тебе. Якщо тебе вб’ють, всі забудуть, який ти був гарний. Якщо ж ти знищиш їх, усі скажуть – який жахливий Дракон. А так подивляться на мою картину, і подумають – навіщо вбивати таку гарну істоту. Можливо, підійдуть до тебе не зі зброєю, а з фарбами, як я. Ти не думай, люди люблять все гарне. Тож нащо їсти мене?
... Спершу дівчина зробила лише начерк на папері олівцем. А наступного дня прийшла із великим полотном, і малювала, розкривши триніжок. Цілий день Дракон стояв у незручній позі – зігнувши шию і піднявши крила.
На полотно лягали контури його тіла, крил, потім луска, візерунок з діамантів у ній. І виразні ромби гребеня на спині, і згин страшної пащі.
Вона малювала, і ось вже малюнок наповнився тінню і світлом, кольорами, сонцем на крилах Дракона.
Лягли на пісок гнучкі тіні, розбіглися смужки піску від його кігтів. Вона малювала чудовисько, яке вважала прекрасним.
І ввечері другого дня вона завершила картину. Нарешті дозволила Драконові поглянути на неї. Монстр, який ударом лапи міг звалити коня, був причарований простодушною людською істотою. Але коли він побачив картину, він позіхнув глибоко і з повагою. Його страшна голова нависла над дівчиною, а вона посміхалась, розглядаючи обох – портрет і Дракона.
Художниця впіймала рух – напружені широкі крила, піднято тіло, ледь обернена до глядача голова. Над піском нависла одна лапа. Гнучко зігнувся хвіст. Ось-ось Дракон зробить крок і злетить. Ось-ось напружена нерухомість перетвориться на легкий рух.
Майстер врахував все – колір і тінь, воду й небо, контури і фарби Дракона. Але не це було головним. А те, що вона намалювала не кровожерливе чудовисько, а істоту з мудрими очима. Справедливу істоту, древню істоту, яка має право жити в цьому світі.
- Гарно, - тільки й міг вимовити Дракон. Він ніколи не бачив себе в такому ракурсі – в озерах, над якими він пролітав, відображалося пласке тіло. Але він знав – дівчина намалювала його дуже точно, кинувши на полотно не просто якогось дракона, а саме його, Дракона. З його думками, почуттями, характером...
- Я старалась, - тихо промовила дівчина. – Цю картину побачить світ. А ти лети – завтра тут буде військо.
Але світ не побачив тої картини. Так, ніби її слова пробудили цей жах, з’явилися люди. Десятки людей вибігли з лісу, з-за гори, з’явилися на її вершині з камінням, списами і сітками.
Дракон втомлено опустив крила, дівчина схопила картину...
Він не збирався приймати бій. Не було сенсу бити стільки людей, де й його могли поранити. Їх було забагато. Він затримався лише для того, що б в останнє поглянути на картину – і з гори покотилося велике каміння. Люди бачили дівчину, але їх жах перед чудовиськом був занадто великим. Вони вирішили, що дівчина і так приречена. Перший камінець збив тринож, зронивши полотно на пісок. Дівчина крикнула і кинулася до свого витвору...
Дракон вже зовсім злетів, коли побачив, що його чарівна художниця лежить біля портрету, її пальці тримають край полотна... Камінь, який вдарив її в скроню, ще котився.
Він загарчав, метнувся до неї, і раптом три великих каменюки вдарили його. Град стріл і списів обсипав броньоване тіло. Дракон схопив дівчину страшними пазурами, обережно, але міцно, й піднявся в повітря. Великий шмат скелі налетів на нього, зминаючи крила – щось хрупнуло. Він не впав, утримуючи лапу з дівчиною над землею. Він таки злетів, хоча крило страшенно боліло. Вище й вище, осипаючи дурнів прокляттями, а потім на захід, за озеро. Люди кричали від люті. Вони бачили в його пазурах дівчину – отже, народиться чергова легенда про чудовисько, яке поцупило красуню...
...Картина, яку художниця випустила з пальців, була потоптана десятками ніг, подерта і вбита в пісок. Тринож поламаний, фарби розкидані – та їх ніхто і не помітив. Всі бачили лише монстра, який зникав в променях сонця за заході...
А він повільно і обережно ніс в пазурах іскру справжнього людського розуму. Радісно відчував, як тихо, але впевнено б’ється її серце.
Вона його ще намалює. Обов’язково. Він сам попросить її про це.
2004 рік.
Автору говорить "спасибо" - здесь pay.diary.ru/~Gabrielle-Nar/p62690455.htm#
(только одно слово - не наю >_<)
Спасибо Сова Марта.
Дракон спал на берегу озера у подножия горы. Он отдыхал после битвы и вкусного завтрака, которым завершилась эта битва.
Он собирался проспать до появления следующих смельчаков - но не менее трех суток.
Глупые люди полагали, что Дракона легко убить если пойти толпой, закованной в металл, или меча какого-то заокеанского рыцаря. И еще смешнее - они отравляли своих коров и коз, чтобы он ими отравился. Ха-ха! Он Дракон, а не щенок.
С такими мыслями Дракон мирно спал. Ящир, чье тело было как столетняя дерево, а пасть могла проглотить быка... Его глянцевые красные бока, покрытые синими пятнами бриллиантов, равномерно поднимались. Его живот выдавал сытые звуки, а из ноздрей вырывались потоки серого дыма. Он съел аж трех рыцарей и двух лошадей...
... Вообще Драконы не трогали людей. Им хватало охоты на коров и других домашних животных. Кроме того, они вылавливали в лесах медведей или оленей... Драконы уважали ум и культуру, даже примитивную. Но иногда люди обижались на них и их прожорливость, жалели скота и выставляли против Драконов разных рыцарей. Это в лучшем случае. В худшем - были ловушки, яд, стрелы, камни... Если бы Драконов не трогали, то все было бы хорошо. Но тогда несчастные ящера забывали свой кодекс чести и поедали даже людей, у которых было достаточно нежное и приятное мясо.
Этому Дракон надоела такая игра, но куда ни кинь, всюду были люди. Они уничтожали леса, они убивали естественную добычу ящеров... Ну и куда деваться бедным Драконам? Он раздраженно ударил хвостом по песку. Вот найти бы пещеру, наесться и заснуть в ней лет на пятьсот. Если не на тысячу. Но страшно, а вдруг он проснется, а люди уже заполонили весь мир... Нет, лучше уж жить сейчас, найти подругу. Давно уже у него не было девушки. Надо поискать - Драконов осталось так мало.
На этих приятных мыслях Дракона разбудили. Кто-то очень внимательно смотрел на него. Неужели опять войско или рыцарь? Не надоело? Все равно же прибью... дайте покоя!!!
В десяти шагах от его лица стояла девушка. Он моргнул - призрак не исчез. Наживка, что ли? Да нет, приманки бывают красивее. Ведь люди уверены, что Драконы с ума сходят от человеческих красавиц. Он с грустью вспомнил гладкую чешую своей последней подруги, ее чувственную длинную шею, черную спину и нежные красные глазки. Где же ты, моя ящерица, сейчас? С кем летаешь, кого любишь... если жива еще.
Он с отвращением взглянул на бледно-розовую кожу худенькой девушки. Тьфу! Странно, что люди выбирают для ловушки более полных девушек. И ставят их подальше, чтоб не очень рисковать.
Он чуть не плюнул. А может, это сон? Но девушка не исчезла - высокая, с длинной неаккуратной косой, в старом синем платье. В руках - какие-то дощечки, палочки. Заинтересованный взгляд, улыбка.
Может, это какая-то сумасшедшая, больная на голову? Самоубийца? Те как раз худые. Тем более, что Дракон принципиально не трогал женщин и детей - только рыцарей.
А она все смотрела.
- Ты чего ..., - на всякий случай осторожно спросил Дракон.
- А что, нельзя? - С вызовом ответила девушка. Он заинтересовался. Может, она отвлекает, пока на горе собираются люди? Да нет, там никого не было. Ни камней, ни сеток.
- Что нельзя? - Спросил он.
- Смотреть на тебя нельзя?
Он подумал.
- Да можно, в принципе. Только зачем? Я же страшный. Я же тебя съем. - Он облизнулся.
Девушка молча села на песок, положила перед собой свои вещи.
- Нет, ты не страшен. Ты хороший. Подними голову.
Дракон так удивился, что сделал как она попросила. Девушка улыбнулась - его шея и морда хорошо вырисовывались на фоне вечерней синевы.
- А гребешок на шее подними, пожалуйста. - с неподдельной любознательностью попросила девушка.
Он сделал и это. Она все смотрела. Затем без ее просьбы Дракон медленно взмахнув крыльями, потянулся, свернувшись кольцом и приблизил к ней морду.
- Ну так чего тебе надо, - произнес он с уважением. Впервые им просто любовались, а не искали дыры в броне или отсутствующей чешуйки у сердца. От девушки не пахло страхом, только странным запахом, похожим на запах нефти.
- Я хочу тебя нарисовать, - ответила она, коснувшись его пасти. Доска оказалась маленьким мольбертом, а палочки - кистью. Пахло масляными красками.
Девушка говорила правду - Дракон почувствовал это. Как не было это странно, она пришла просто нарисовать Дракона ...
- Я все рисую - людей, собак, деревья, скалы, озеро, дома. А Дракона еще не рисовала. Я могла придумать тебя, услышав истории про тебя. Знаешь, истории этих глупых рыцарей, которые говорят, что у тебя три головы, и все такое... Они еще говорили, что собирают войско, потому что ты очень большой. А ты совсем не большой... Просто длинный. И вот я подумала - приду и попрошу тебя попозировать мне. Хорошо?
- И когда придет войско, - спокойно спросил Дракон. Глупый ребенок выдал хорошую тайну. Вот только глупа ли она? Случайно ли предупредила?
- Через три дня. Я могу нарисовать, и ты полетишь дальше, хорошо? Там, за озером, есть горы. Лети туда, там мало людей. И есть пещеры будто...
- Почему ты мне помогаешь? - Спросил ящер, подняв крылья. Не просто так, а красиво подняв.
- Я хочу видеть тебя и после того, как ты улетишь. То, что я рисую, должно жить. Не хочу, что бы тебя убили. Я рисую только то, что мне нравится.
Дракон спросил на всякий случай.
- А если я тебя съем?
Девушка пожала плечами.
- Тогда никто не нарисует тебя. Если тебя убьют, все забудут, какой хороший ты был. Если же ты истребишь их, все скажут - какой ужасный Дракон. А так - посмотрят на мою картину, и подумают - зачем убивать такую хорошее существо. Возможно, подойдут к тебе не с оружием, а с красками, как я. Ты не думай, люди любят все красивое. Так зачем меня кушать?
... Сначала девушка сделала лишь очертания на бумаге карандашом. А на следующий день пришла с большим полотном, и рисовала, раскрыв треногу. Целый день Дракон стоял в неудобном позе - согнув шею и подняв крылья. На полотно ложились контуры его тела, крыльев, затем чешуя, узор из бриллиантов в ней. И выразительные ромбы гребня на спине , и изгиб страшной пасти
Она рисовала, и вот уже рисунок наполнился тенью и светом, цветами, солнцем на крыльях Дракона.
Легли на песок гибкие тени, разбежались полоски песка от его когтей. Она рисовала чудовище, которое считала прекрасным.
Вечером второго дня она завершила картину, наконец, позволив Драконов взглянуть на нее. Монстр, который ударом лапы мог свалить лошадь, был очарован простодушным человеческим существом. Но когда он увидел картину, он глубоко и с уважением вздохнул. Его страшная голова нависла над девушкой, а она улыбалась, рассматривая обоих - портрет и Дракона.
Художница поймала движение - напряженные широкие крылья, поднятое тело, едва обращенная к зрителю голова. Над песком нависла одна лапа. Гибко изогнулся хвост. Вот-вот Дракон сделает шаг и взлетит. Вот-вот напряженная недвижимость превратится в легкое движение.
Мастер учел все - цвет и тень, воду и небо, контуры и краски Дракона. Но не это было главным. А то, что она нарисовала не кровожадное чудовище, а существо с мудрыми глазами. Справедливое, древнее существо, имеющее право жить в этом мире.
- Красиво, - только и смог произнести Дракон. Он никогда не видел себя в таком ракурсе - в озерах, над которыми он пролетал, отображалось плоское тело. Но он знал - девушка нарисовала его очень точно, бросив на полотно не просто какого-то дракона, а именно его, Дракона. С его мыслями, чувствами, характером ...
- Я старалась, - тихо сказала девушка. - Эту картину увидит свет. Ты лети - завтра здесь будет войско.
Но мир не увидел этой картины. Так, будто ее слова пробудили этот ужас, появились люди. Десятки людей выбежали из леса, из-за горы, появились на ее вершине с камнями, копьями и сетками.
Дракон устало опустил крылья, девушка схватила картину...
Он не собирался принимать бой. Не было смысла бить столько людей, где его могли ранить. Их было много. Он задержался только для того, что бы в последний раз взглянуть на картину - и с горы покатились большие камни. Люди видели девушку, но их ужас перед чудовищем был слишком большим. Они решили, что девушка и так обречена. Первый камень сбил треногу, сбросившее полотно на песок. Девушка закричала и бросилась к своему произведению...
Дракон уже совсем слетел, когда увидел, что его очаровательная художница лежит возле портрета, ее пальцы держат край полотна... Камень, который ударил его в висок, еще катился.
Он зарычав, метнулся к ней и тут три крупных каменюки ударили его. Град стрел и копий обсыпал бронированные тело. Дракон схватил девушку страшными когтями, осторожно, но крепко, и поднялся в воздух. Огромный кусок скалы обрушился на него, сминая крылья - что-то хрустнуло. Он не упал, удерживая лапу с девушкой над землей. Он таки взлетел, хотя крыло ужасно болело. Выше и выше, осыпая глупцов проклятиями, а затем повернул на запад, за озеро. Люди кричали от ярости. Они видели в его когтях девушку - значит, родится очередная легенда о чудовище, которое своровало красавицу...
...Картина, которую художница выпустила из пальцев, была растоптана десятками ног, разодрана и вбита в песок. Разбитая тренога, разбросанные краски - их никто и не заметил. Все видели только монстра, который исчезал в лучах заходящего солнца...
А он медленно и осторожно нес в когтях искру настоящего человеческого разума. Радостно чувствовал, как тихо, но уверенно бьется ее сердце.
Она его еще нарисует. Обязательно. Он сам попросит ее об этом.
2004 год.
Спасибо Narillene-den-Kajo. )
Намалювати Дракона
На украинском. На украинскомДракон дрімав на березі озера біля підніжжя гори. Він відпочивав після битви й смачного сніданку, яким завершилась ця битва.
Він збирався проспати до появи наступних сміливців – але не менше трьох діб.
Тупі люди вважали, що Дракона легко прибити за допомогою натовпу, закутого в метал, або меча якогось заокеанського лицаря. І ще кумедніше – вони труїли свої корів і кіз, щоб він ними отруївся. Ха-ха! Він Дракон, а не цуценятко.
З такими думками Дракон мирно спав. Ящір, чиє тіло було як столітнє дерево, а паща могла проковтнути бика... Його глянцеві червоні боки, вкриті синіми плямами діамантів, рівномірно піднімались. Його живіт видавав ситі звуки, а з ніздрів виринали потоки сірого диму. Він з’їв аж трьох лицарів і двох коней...
...Взагалі Дракони не рухали людей. Їм вистачало полювання на корів та інших свійських тварин. Крім того, вони виловлювали в лісах ведмедів чи оленів... Дракони поважали розум і культуру, навіть примітивну. Але іноді люди ображалися на них і їх ненажерливість, шкодували худоби і виставляли проти Драконів різних лицарів. Це у кращому варіанті. У гіршому були пастки, отрута, стріли, каміння... Якби Драконів не рухати, то все було би добре. Але тоді нещасні ящери забували свій кодекс честі і навіть поїдали людей, в яких було досить ніжне і приємне м’ясо.
Цьому Дракону набридла така гра, але куди не кинь, всюди були люди. Вони знищували ліси, вони вбивали природну здобич ящерів... Ну й куди подітися бідним Драконам? Він роздратовано вдарив хвостом по піску. Ось знайти би печеру, наїстися та й заснути в ній років на п’ятсот. Чи й тисячу. Та страшно – а раптом він прокинеться, а люди вже заполонили весь світ... Ні, краще вже жити зараз, знайти подругу. Давно вже в нього не було дівчини. Треба пошукати – Драконів залишилось так мало.
На цих приємних думках Дракона розбудили. Хтось дуже уважно дивився на нього. Невже знов військо чи лицар? Не набридло? Все одно ж приб’є... дайте спокій!!!
В десяти кроках від його обличчя стояла дівчина. Він зморгнув – примара не зникла. Приманка, чи що? Та ні, приманки бувають красивіші. Адже люди впевнені, що Дракони з розуму сходять від людських красунь. Він із сумом згадав гладеньку луску своєї останньої подруги, її чуттєву довгу шию, чорну спину і ніжні червоні оченята. Де ж ти, моя ящірко, зараз, з ким літаєш, кого кохаєш... коли ще жива.
Він з відразою поглянув на блідо-рожеву шкіру худесенької дівчини. Тьху... Дивно, люди вибирають для пастки гладкіших дівчат. І ставлять їх далі, аби не дуже ризикувати.
Він ледь не плюнув. А може, це сон? Та дівчина не зникла – висока, з довгою неакуратною косою, в старій синій сукні. В руках – якісь дощечки, палички. Зацікавлений погляд, посмішка.
Може, це якась вар’ятка, хвора на голову? Самогубця? Таку і їсти бридко. Тим більше, що Дракон принципово не чіпав жінок і дітей – тільки лицарів.
А вона все дивилась.
- Ти чого..., - про всяк випадок обережно спитав Дракон.
- А що, не можна? – з викликом відповіла дівчина. Він зацікавився. Може, вона відволікає, поки на горі збираються люди? Та ні, там нікого не було. Ні каміння, ні сіток.
- Що не можна? - спитав він.
- Дивитися на тебе не можна?
Він подумав.
- Та можна, в принципі. Тільки навіщо? Я ж страшний. Я ж тебе з’їм. – він облизнувся.
Дівчина мовчки сіла на пісок, поклала перед собою свої речі.
- Ні, ти не страшний. Ти гарний. Підніми голову.
Дракон так здивувався, що голову підняв. Дівчина посміхнулась – його шия і морда гарно вимальовувалися на тлі вечірньої блакиті.
- А гребінець на шиї підніми, будь ласка. – з непідробленою допитливістю попросила дівчина.
Він зробив і це. Вона дивилась. Потім без її прохання Дракон повільно змахнув крилами, потягнувся, згорнувся кільцем і наблизив до неї морду.
- Ну так чого тобі треба, - промовив він з повагою. Вперше ним просто милувалися, а не шукали дірки в броні чи відсутньої лусочки біля серця.
Від дівчини не пахло страхом, тільки дивним запахом, схожим на запах нафти.
- Я хочу тебе намалювати, - відповіла вона, торкнувшись його пащі. Дошка виявилась маленьким мольбертом, а палички – пензлями. Пахло олійними фарбами.
Дівчина казала правду – Дракон відчув це. Як не було це дивно, вона прийшла просто намалювати Дракона...
- Я все малюю – людей, собак, дерева, скелі, озеро, будинки. А Дракона ще не малювала. Я могла придумати тебе, почувши історії про тебе. Знаєш, історії цих дурних лицарів, які кажуть, що в тебе три голови, і все таке... Вони ще казали, що збирають військо, бо ти дуже великий. А ти зовсім не великий... Просто довгий. І ось я подумала – прийду і попрошу тебе попозувати мені. Добре?
- І коли прийде військо, - спокійно спитав Дракон. Дурна дитина видала гарну таємницю. От чи тільки дурна вона? І випадково попередила?
- Через три дні. Я встигну намалювати, і ти полетиш далі, добре? Там, за озером, є гори. Лети туди, там мало людей. І є печери ніби...
- Чому це ти мені допомагаєш? – спитав ящір, піднявши крила. Не просто так, а гарно піднявши.
- Я хочу бачити тебе і після того, як ти полетиш. Те, що я малюю, мусить жити. Не хочу, що б тебе вбили. Я малюю тільки те, що мені подобається...
Дракон спитав про всяк випадок.
- А якщо я тебе з’їм?
Дівчина стигнула плечима.
- Тоді ніхто не намалює тебе. Якщо тебе вб’ють, всі забудуть, який ти був гарний. Якщо ж ти знищиш їх, усі скажуть – який жахливий Дракон. А так подивляться на мою картину, і подумають – навіщо вбивати таку гарну істоту. Можливо, підійдуть до тебе не зі зброєю, а з фарбами, як я. Ти не думай, люди люблять все гарне. Тож нащо їсти мене?
... Спершу дівчина зробила лише начерк на папері олівцем. А наступного дня прийшла із великим полотном, і малювала, розкривши триніжок. Цілий день Дракон стояв у незручній позі – зігнувши шию і піднявши крила.
На полотно лягали контури його тіла, крил, потім луска, візерунок з діамантів у ній. І виразні ромби гребеня на спині, і згин страшної пащі.
Вона малювала, і ось вже малюнок наповнився тінню і світлом, кольорами, сонцем на крилах Дракона.
Лягли на пісок гнучкі тіні, розбіглися смужки піску від його кігтів. Вона малювала чудовисько, яке вважала прекрасним.
І ввечері другого дня вона завершила картину. Нарешті дозволила Драконові поглянути на неї. Монстр, який ударом лапи міг звалити коня, був причарований простодушною людською істотою. Але коли він побачив картину, він позіхнув глибоко і з повагою. Його страшна голова нависла над дівчиною, а вона посміхалась, розглядаючи обох – портрет і Дракона.
Художниця впіймала рух – напружені широкі крила, піднято тіло, ледь обернена до глядача голова. Над піском нависла одна лапа. Гнучко зігнувся хвіст. Ось-ось Дракон зробить крок і злетить. Ось-ось напружена нерухомість перетвориться на легкий рух.
Майстер врахував все – колір і тінь, воду й небо, контури і фарби Дракона. Але не це було головним. А те, що вона намалювала не кровожерливе чудовисько, а істоту з мудрими очима. Справедливу істоту, древню істоту, яка має право жити в цьому світі.
- Гарно, - тільки й міг вимовити Дракон. Він ніколи не бачив себе в такому ракурсі – в озерах, над якими він пролітав, відображалося пласке тіло. Але він знав – дівчина намалювала його дуже точно, кинувши на полотно не просто якогось дракона, а саме його, Дракона. З його думками, почуттями, характером...
- Я старалась, - тихо промовила дівчина. – Цю картину побачить світ. А ти лети – завтра тут буде військо.
Але світ не побачив тої картини. Так, ніби її слова пробудили цей жах, з’явилися люди. Десятки людей вибігли з лісу, з-за гори, з’явилися на її вершині з камінням, списами і сітками.
Дракон втомлено опустив крила, дівчина схопила картину...
Він не збирався приймати бій. Не було сенсу бити стільки людей, де й його могли поранити. Їх було забагато. Він затримався лише для того, що б в останнє поглянути на картину – і з гори покотилося велике каміння. Люди бачили дівчину, але їх жах перед чудовиськом був занадто великим. Вони вирішили, що дівчина і так приречена. Перший камінець збив тринож, зронивши полотно на пісок. Дівчина крикнула і кинулася до свого витвору...
Дракон вже зовсім злетів, коли побачив, що його чарівна художниця лежить біля портрету, її пальці тримають край полотна... Камінь, який вдарив її в скроню, ще котився.
Він загарчав, метнувся до неї, і раптом три великих каменюки вдарили його. Град стріл і списів обсипав броньоване тіло. Дракон схопив дівчину страшними пазурами, обережно, але міцно, й піднявся в повітря. Великий шмат скелі налетів на нього, зминаючи крила – щось хрупнуло. Він не впав, утримуючи лапу з дівчиною над землею. Він таки злетів, хоча крило страшенно боліло. Вище й вище, осипаючи дурнів прокляттями, а потім на захід, за озеро. Люди кричали від люті. Вони бачили в його пазурах дівчину – отже, народиться чергова легенда про чудовисько, яке поцупило красуню...
...Картина, яку художниця випустила з пальців, була потоптана десятками ніг, подерта і вбита в пісок. Тринож поламаний, фарби розкидані – та їх ніхто і не помітив. Всі бачили лише монстра, який зникав в променях сонця за заході...
А він повільно і обережно ніс в пазурах іскру справжнього людського розуму. Радісно відчував, як тихо, але впевнено б’ється її серце.
Вона його ще намалює. Обов’язково. Він сам попросить її про це.
2004 рік.
Автору говорить "спасибо" - здесь pay.diary.ru/~Gabrielle-Nar/p62690455.htm#
(только одно слово - не наю >_<)
Спасибо Сова Марта.
Нарисовать Дракона
ПереводПереводДракон спал на берегу озера у подножия горы. Он отдыхал после битвы и вкусного завтрака, которым завершилась эта битва.
Он собирался проспать до появления следующих смельчаков - но не менее трех суток.
Глупые люди полагали, что Дракона легко убить если пойти толпой, закованной в металл, или меча какого-то заокеанского рыцаря. И еще смешнее - они отравляли своих коров и коз, чтобы он ими отравился. Ха-ха! Он Дракон, а не щенок.
С такими мыслями Дракон мирно спал. Ящир, чье тело было как столетняя дерево, а пасть могла проглотить быка... Его глянцевые красные бока, покрытые синими пятнами бриллиантов, равномерно поднимались. Его живот выдавал сытые звуки, а из ноздрей вырывались потоки серого дыма. Он съел аж трех рыцарей и двух лошадей...
... Вообще Драконы не трогали людей. Им хватало охоты на коров и других домашних животных. Кроме того, они вылавливали в лесах медведей или оленей... Драконы уважали ум и культуру, даже примитивную. Но иногда люди обижались на них и их прожорливость, жалели скота и выставляли против Драконов разных рыцарей. Это в лучшем случае. В худшем - были ловушки, яд, стрелы, камни... Если бы Драконов не трогали, то все было бы хорошо. Но тогда несчастные ящера забывали свой кодекс чести и поедали даже людей, у которых было достаточно нежное и приятное мясо.
Этому Дракон надоела такая игра, но куда ни кинь, всюду были люди. Они уничтожали леса, они убивали естественную добычу ящеров... Ну и куда деваться бедным Драконам? Он раздраженно ударил хвостом по песку. Вот найти бы пещеру, наесться и заснуть в ней лет на пятьсот. Если не на тысячу. Но страшно, а вдруг он проснется, а люди уже заполонили весь мир... Нет, лучше уж жить сейчас, найти подругу. Давно уже у него не было девушки. Надо поискать - Драконов осталось так мало.
На этих приятных мыслях Дракона разбудили. Кто-то очень внимательно смотрел на него. Неужели опять войско или рыцарь? Не надоело? Все равно же прибью... дайте покоя!!!
В десяти шагах от его лица стояла девушка. Он моргнул - призрак не исчез. Наживка, что ли? Да нет, приманки бывают красивее. Ведь люди уверены, что Драконы с ума сходят от человеческих красавиц. Он с грустью вспомнил гладкую чешую своей последней подруги, ее чувственную длинную шею, черную спину и нежные красные глазки. Где же ты, моя ящерица, сейчас? С кем летаешь, кого любишь... если жива еще.
Он с отвращением взглянул на бледно-розовую кожу худенькой девушки. Тьфу! Странно, что люди выбирают для ловушки более полных девушек. И ставят их подальше, чтоб не очень рисковать.
Он чуть не плюнул. А может, это сон? Но девушка не исчезла - высокая, с длинной неаккуратной косой, в старом синем платье. В руках - какие-то дощечки, палочки. Заинтересованный взгляд, улыбка.
Может, это какая-то сумасшедшая, больная на голову? Самоубийца? Те как раз худые. Тем более, что Дракон принципиально не трогал женщин и детей - только рыцарей.
А она все смотрела.
- Ты чего ..., - на всякий случай осторожно спросил Дракон.
- А что, нельзя? - С вызовом ответила девушка. Он заинтересовался. Может, она отвлекает, пока на горе собираются люди? Да нет, там никого не было. Ни камней, ни сеток.
- Что нельзя? - Спросил он.
- Смотреть на тебя нельзя?
Он подумал.
- Да можно, в принципе. Только зачем? Я же страшный. Я же тебя съем. - Он облизнулся.
Девушка молча села на песок, положила перед собой свои вещи.
- Нет, ты не страшен. Ты хороший. Подними голову.
Дракон так удивился, что сделал как она попросила. Девушка улыбнулась - его шея и морда хорошо вырисовывались на фоне вечерней синевы.
- А гребешок на шее подними, пожалуйста. - с неподдельной любознательностью попросила девушка.
Он сделал и это. Она все смотрела. Затем без ее просьбы Дракон медленно взмахнув крыльями, потянулся, свернувшись кольцом и приблизил к ней морду.
- Ну так чего тебе надо, - произнес он с уважением. Впервые им просто любовались, а не искали дыры в броне или отсутствующей чешуйки у сердца. От девушки не пахло страхом, только странным запахом, похожим на запах нефти.
- Я хочу тебя нарисовать, - ответила она, коснувшись его пасти. Доска оказалась маленьким мольбертом, а палочки - кистью. Пахло масляными красками.
Девушка говорила правду - Дракон почувствовал это. Как не было это странно, она пришла просто нарисовать Дракона ...
- Я все рисую - людей, собак, деревья, скалы, озеро, дома. А Дракона еще не рисовала. Я могла придумать тебя, услышав истории про тебя. Знаешь, истории этих глупых рыцарей, которые говорят, что у тебя три головы, и все такое... Они еще говорили, что собирают войско, потому что ты очень большой. А ты совсем не большой... Просто длинный. И вот я подумала - приду и попрошу тебя попозировать мне. Хорошо?
- И когда придет войско, - спокойно спросил Дракон. Глупый ребенок выдал хорошую тайну. Вот только глупа ли она? Случайно ли предупредила?
- Через три дня. Я могу нарисовать, и ты полетишь дальше, хорошо? Там, за озером, есть горы. Лети туда, там мало людей. И есть пещеры будто...
- Почему ты мне помогаешь? - Спросил ящер, подняв крылья. Не просто так, а красиво подняв.
- Я хочу видеть тебя и после того, как ты улетишь. То, что я рисую, должно жить. Не хочу, что бы тебя убили. Я рисую только то, что мне нравится.
Дракон спросил на всякий случай.
- А если я тебя съем?
Девушка пожала плечами.
- Тогда никто не нарисует тебя. Если тебя убьют, все забудут, какой хороший ты был. Если же ты истребишь их, все скажут - какой ужасный Дракон. А так - посмотрят на мою картину, и подумают - зачем убивать такую хорошее существо. Возможно, подойдут к тебе не с оружием, а с красками, как я. Ты не думай, люди любят все красивое. Так зачем меня кушать?
... Сначала девушка сделала лишь очертания на бумаге карандашом. А на следующий день пришла с большим полотном, и рисовала, раскрыв треногу. Целый день Дракон стоял в неудобном позе - согнув шею и подняв крылья. На полотно ложились контуры его тела, крыльев, затем чешуя, узор из бриллиантов в ней. И выразительные ромбы гребня на спине , и изгиб страшной пасти
Она рисовала, и вот уже рисунок наполнился тенью и светом, цветами, солнцем на крыльях Дракона.
Легли на песок гибкие тени, разбежались полоски песка от его когтей. Она рисовала чудовище, которое считала прекрасным.
Вечером второго дня она завершила картину, наконец, позволив Драконов взглянуть на нее. Монстр, который ударом лапы мог свалить лошадь, был очарован простодушным человеческим существом. Но когда он увидел картину, он глубоко и с уважением вздохнул. Его страшная голова нависла над девушкой, а она улыбалась, рассматривая обоих - портрет и Дракона.
Художница поймала движение - напряженные широкие крылья, поднятое тело, едва обращенная к зрителю голова. Над песком нависла одна лапа. Гибко изогнулся хвост. Вот-вот Дракон сделает шаг и взлетит. Вот-вот напряженная недвижимость превратится в легкое движение.
Мастер учел все - цвет и тень, воду и небо, контуры и краски Дракона. Но не это было главным. А то, что она нарисовала не кровожадное чудовище, а существо с мудрыми глазами. Справедливое, древнее существо, имеющее право жить в этом мире.
- Красиво, - только и смог произнести Дракон. Он никогда не видел себя в таком ракурсе - в озерах, над которыми он пролетал, отображалось плоское тело. Но он знал - девушка нарисовала его очень точно, бросив на полотно не просто какого-то дракона, а именно его, Дракона. С его мыслями, чувствами, характером ...
- Я старалась, - тихо сказала девушка. - Эту картину увидит свет. Ты лети - завтра здесь будет войско.
Но мир не увидел этой картины. Так, будто ее слова пробудили этот ужас, появились люди. Десятки людей выбежали из леса, из-за горы, появились на ее вершине с камнями, копьями и сетками.
Дракон устало опустил крылья, девушка схватила картину...
Он не собирался принимать бой. Не было смысла бить столько людей, где его могли ранить. Их было много. Он задержался только для того, что бы в последний раз взглянуть на картину - и с горы покатились большие камни. Люди видели девушку, но их ужас перед чудовищем был слишком большим. Они решили, что девушка и так обречена. Первый камень сбил треногу, сбросившее полотно на песок. Девушка закричала и бросилась к своему произведению...
Дракон уже совсем слетел, когда увидел, что его очаровательная художница лежит возле портрета, ее пальцы держат край полотна... Камень, который ударил его в висок, еще катился.
Он зарычав, метнулся к ней и тут три крупных каменюки ударили его. Град стрел и копий обсыпал бронированные тело. Дракон схватил девушку страшными когтями, осторожно, но крепко, и поднялся в воздух. Огромный кусок скалы обрушился на него, сминая крылья - что-то хрустнуло. Он не упал, удерживая лапу с девушкой над землей. Он таки взлетел, хотя крыло ужасно болело. Выше и выше, осыпая глупцов проклятиями, а затем повернул на запад, за озеро. Люди кричали от ярости. Они видели в его когтях девушку - значит, родится очередная легенда о чудовище, которое своровало красавицу...
...Картина, которую художница выпустила из пальцев, была растоптана десятками ног, разодрана и вбита в песок. Разбитая тренога, разбросанные краски - их никто и не заметил. Все видели только монстра, который исчезал в лучах заходящего солнца...
А он медленно и осторожно нес в когтях искру настоящего человеческого разума. Радостно чувствовал, как тихо, но уверенно бьется ее сердце.
Она его еще нарисует. Обязательно. Он сам попросит ее об этом.
2004 год.
@темы: Сказки у огня, Не забыть!!, Рассказы, За Жизнь и не только..., суЧества, Странные они.. эти.. как их.. А, вот - люди!
-
-
28.02.2009 в 12:06-
-
28.02.2009 в 13:57